У моєму глибокому дитинстві, у тому самому, яке з висоти мого теперішнього віку майже сховалося за обрієм пам’яті, мене непокоїло одне важливе на той час запитання. Усі мої друзі-однолітки, товариші по дитсадку чи пацани з сусіднього двору чітко знали, ким вони хочуть стати, коли виростуть. В середині 80-х у Дніпропетровську десь 80% хлопчиків, з котрими я був знайомий, хотіли бути футболістами. Із них як мінімум половина – особисто Олегом Протасовим. Мені футбол теж подобався. Навіть більше: моїй бабусі довелося виділити для мене невеличкий бюджет на різні значки, збірники сезонів та інші футбольні дрібнички, а мамцю я навіть умовив виписати журнал «Футбол-Хоккей». На «Советский спорт» підписатися не вийшло.
Але мова не про це. Вже тоді мені було дивно, як можна хотіти бути кимось іншим, коли я вже є кимось? У мене завжди була дуже багата фантазія, і ніколи не викликало труднощів не тільки вигадати щось неймовірне, але й переконати в цьому майже будь-кого. Утім я залишався самим собою.
Скільки я себе пам’ятаю, мені завжди було важливо, щоб моя думка відрізнялася від думок оточуючих. Вже у школі я обов’язково мав вирішувати математичні приклади по-своєму, а не так, як потрібно. Тому і мав по математиці до сьомого класу стабільну «три». Мої твори неминуче мали бути оригінальними, під кінець школи в одинадцятому класі я їх взагалі почав писати у віршах. Тільки щоб у мене було не так, як у всіх. Найхарактерніший випадок був якось на уроці географії:
- Скажи, Андрію, яка країна розташована на материку, а її столиця на острові? – питає в мене вчитель, очікуючи, що я відповім «Данія».
- Екваторіальна Гвінея, - кажу я…
І так у всьому.
Якось у четвертому чи в п’ятому класі після диктанту з російської мови вчителька запропонувала нам виконати додаткове завдання. Потрібно було написати відомі нам цитати. Ха! Любісінько! Тільки чому я маю писати думки якихось давно мертвих письменників?! То нехай однокласники перешіптуються, згадуючи щойно прочитане «Му-Му». Я сам собі цитати навигадую!
Ну почав я строчити все, що було у мене у той час на думці. І про ніндзя з Хон Гіль Доном, і про політичну обстановку у світі, і про жуйки зі вкладишами…Вже всі однокласники свої роботи поздавали, а я все розтікаюсь мислієм по дрєву. Там того диктанту ледь на сторінку було, а в мене додаткового завдання вже на три. І все в цитатах, все по правилам із лапками і зі скромним підписом після кожного речення «Андрій Шерстюк». Коли я виходив з класу, вчителька на мене подивилася так, наче в мене на лобі бур’ян виріс. Але мені було байдуже. Я відчував себе переможцем. Адже саме в той момент я вперше в своєму житті зрозумів, що відчуває людина, коли її прізвище стоїть під чимось важливим…
Немає коментарів:
Дописати коментар