Півроку тому наша
сім’я переїхала з Києва до Дніпропетровська. Власне житло за вісім років у
столиці ми так і не придбали. Дружина хотіла почати власну справу, бо набридло
працювати на когось навіть у топ-менеджменті. Але цей пост не про це.
Ми поверталися у
місто, де народилися я і моя донька, де живуть більшість наших друзів, і
найголовніше, де в нас є власний дім із 6 сотками для садово-городньої
творчості. Я можу писати будь-де, дружина вести свій невеличкий інтернет-бізнес
також. Тільки для моєї доньки в Києві залишився весь її світ, адже переїхали ми
туди, коли їй було п’ять, а зараз їй тринадцять.
Адаптація на новому-старому місці була нелегкою навіть для мене – корінного дніпропетровця. Перше, що помічаєш у місті – це тотальний бруд і відсутність урн. Щоб викинути сміття треба мати неабияке терпіння. Я не можу похвалитися тим, що кожен день виходжу з дому, але я ще жодного разу за півроку не бачив у Дніпропетровську двірника, що працює.
Неприємно дивує відношення
городян до правил дорожнього руху. Після Києва розумієш, що в Дніпрі на дорогах
відбувається справжнє пекло. По-перше, тут немає звичаю серед водіїв пропускати
пішоходів навіть на вузеньких вуличках. Навіть якщо ти показуєш намір перейти
дорогу, ніхто і не подумає гальмувати. Така екзистенціальна гра під назвою «Хто
важкіше, той і правий». По-друге, для пішоходів світлофор – це не аргумент.
Дорогу переходять у будь-яких місцях, не зважаючи ані на швидкість
автомобільного потоку, ані на ширину проїжджої частини. По-третє, громадський
транспорт. Нормально працюють лише трамваї, коли не ламаються. Тролейбуси
можуть ходити тільки вранці і увечері по дві години у час-пік. Субота й неділя
для деяких маршрутів вихідний. А автобусів у Дніпропетровську як громадського
транспорту не існує взагалі. Їх місце зайняли маршрутки. Водії цих транспортних
засобів про зупинки, мабуть нічого не чули, бо зупиняються вони там, де завгодно.
Я сам неодноразово був свідком, коли маршрутка підбирала пасажирів посеред перехрестя
чи у третьому ряду, зупиняючи увесь рух на дорозі. Найгірше, я розумію, що так
було завжди. І я не знаю, що треба зробити, аби щось змінилося. Адже повага –
це не лише девіз УЄФА, але й об’єктивна необхідність суспільного існування, яка
виховується з дитинства.
Якість дорожнього
покриття у Дніпропетровську дуже низька навіть на тротуарах. На другорядних
вулицях, аби не вбитися, коли стемніє, часто доводиться йти по проїжджій частині
дороги. А подорож на будь-якому транспортному засобі завжди супроводжується тряскою.
Після переїзду ми здивувалися неприємним цінам на продукти харчування. Адже тут дешевше коштують тільки овочі, що вирощуються неподалік. Все інше – крупи, олія, м'ясо, курячі яйця, молоко – коштує дорожче, інколи навіть значно дорожче. У Дніпропетровську відсутня мережа гіпермаркетів Ашан, немає Екомаркетів, а нішу бюджетних магазинів займає АТБ. Проте АТБ пропонує доволі скудний вибір і дуже спірну якість. Нашій сім’ї з переїздом довелося відмовитися від багатьох звичних страв, адже ми або не були в змозі знайти потрібні продукти, або магазини ставили на них неадекватну ціну.
Позавчора 29
вересня з моєю дитиною сталося лихо. О третій годині дня вона поверталася зі школи, вийшла з
трамваю, і за два квартали до дому її зупинив якийсь покидьок. Силою він
затягнув доньку в балку і відібрав в неї телефон. Слава Богу, що не вбив. Я
розумію, що таке могло статися будь-де. Від такого нещастя ніхто не може бути
застрахований. Але те, що трапилося далі, я зрозуміти не в змозі. Налякана
тринадцятирічна дівчинка звертається за допомогою до найближчих хат і натрапляє
на агресивну байдужість. На неї кричать, її ображають, звинувачують, що буцімто
вона сама винна, що ходить по балкам з телефоном. Дитина не знає міста, просить
допомогти вивести її з балки, бо була настільки налякана, що не запам’ятала
дороги. А перед її носом зачиняють двері, звинувачуючи у всіх смертних гріхах.
Жоден не викликав міліцію, не дозволив подзвонити батькам, навіть не сказав, де
вона знаходиться!
Дніпропетровці!
Сусіди! Що з вами трапилося?! Чи можливо ні у кого з вас немає дітей? Чи ви зачерствіли
настільки, що вважаєте цю ситуацію нормальною?! Невже ви не розумієте, що ваша
байдужість постійно обертається проти вас самих?!
Я дуже люблю
Дніпропетровськ. Мені подобаються його тихі чечілівські вулички з непримітними
двоповерховими робітничими будиночками, я люблю його парки та набережну, поєднання
неокласицизму і ампіру у архітектурі центра. Я навіть не маю нічого проти
недолугого несмаку Мінори і багатьох нових будівель. Але я не знаю злішого
народу в Україні ніж дніпропетровці. Моя дитина після переїзду навіть
зазначила, що такому красивому місту не вистачає тільки одного – киян. Ви не
зустрінете тут посмішок і невимушених розмов сусідів у ліфтах. Тут взагалі
відсутнє почуття легкості буття. Мені навіть здається, що дніпропетровці
починають походити на москвичів. Дуже часто особливо у час-пік у громадському
транспорті відчуваєш, що тотальна ненависть городян один до одного ось-ось
матеріалізується. Тут краще ходити пішки.
Я не знаю
рецепту, як змінити людей. На такі трансформації певно потрібна активна
пропаганда людяності і любові, й десятки років. Перейменуванням міста тут не
обійдеться. Треба міняти сутність людей.
А поки оголошую
свій дім посольством Києва у Дніпропетровську, бо мені огидно асоціювати себе з
місцевими мешканцями.
